Вчорашній безхатченко: “Бездомні - це не тільки утриманці, вони можуть бути суспільно корисними”

Пропонуємо познайомитися із історією вчорашнього безхатченка, який багато разів опинявся на межі існування і, зрештою, знайшов сили боротися і навіть розкрив таланти, про які не здогадувався. Тепер він виступає перед такими, яким був ще вчора
Автор: Любов Єремічева, www.gurt.org.ua Опубликовано: 11 ноября 2013, 11:00 2015

Пропонуємо познайомитися із історією вчорашнього безхатченка, який багато разів опинявся на межі існування і, зрештою, знайшов сили боротися і навіть розкрив таланти, про які не здогадувався. Тепер він виступає перед такими, яким був ще вчора, закликаючи не опускати руки. Він переконаний - безхатченки можуть бути корисними суспільству та їх голос має бути почутим.

46 - річний Анатолій Рудюк народився у Хмельницькому. Разом зі своїм старшим братом Леонідом виріс в робочій сім'ї. "Ми виховувалися самі. Батьки почали випивати, коли ми в школі вчилися. Але, в цілому, дитинство було хороше, - розповідає про себе вчорашній бездомний. "Щоправда, батько пішов рано з життя, у розквіті сил. Через кілька років помирає і мати. Ми з братом залишаємося удвох».

Анатолій одружився ще в юності. Шлюб виявився невдалим. У сім'ї постійно не вистачало грошей. Коли він розлучилися з першою дружиною, поїхав на західну Україну на заробітки і там залишився на довгий час. Там знову одружився. «Перший шлюб у мене був дванадцять років і другий стільки ж протривав, - розповідає пан Рудюк, - Я працював директором ринку в Коломиї. Все йшло добре, фінанси у мене були. Але тут приятелі мене познайомили з азартними іграми. Тоді ще були ті старі, "копійкові" гральні автомати. Все дійсно почалося з копійок, а закінчилося тисячами гривень. Раз за разом, дійшло до того, що сімейний бюджет завжди програвався. Після того, як потрапив під скорочення на ринку, працював на будівництвах. Отримував мізер. Але все йшло туди ж. Завозилися нові автомати і я їх усіх хотів перепробувати. Я зрозумів, що вже не володію собою. Але нічого з цим не міг зробити. Тоді прийняв рішення піти з дому, адже на той момент вже почав обдурювати людей - позичати гроші і не повертати. Я навіть розколупав скарбничку, яку ми збирали разом з дружиною. Вона побачила, що я скарбничку не розбив, а розколупав знизу і поставив назад, щоб приховати обман. Коли дружина її підняла, то побачила, що там порожньо. Подзвонила мені на роботу і запитала лише -"навіщо ти зробив це?"".

Картина А. Рудюка "Раздолье для высоких трав и ярких полевых цветов"

"Постійно змінював місце перебування. Коли заставала ніч - шукав зупинки, під'їзди. Поки ще я не відчував, що звалився у прірву, адже стежив за гігієною"

Одна людина влаштувала мене на роботу на дачу відомого політика. Якийсь час я отримував велику суму. Хотів повернути борги, але не стримався. Приїхав до Коломиї, зайшов у ігровий зал і витратив усе. Залишилось гривень сто. Отож, я сідаю на перший найближчий автобус і їду на Закарпаття. З цього моменту почалися мої поневіряння. Рік пробув на Закарпатті, нікому не давав про себе знати. Постійно змінював місце перебування. Коли заставала ніч - шукав зупинки, під'їзди. Поки ще я не відчував, що звалився у прірву, адже стежив за гігієною, купався в річках, від мене не було неприємного запаху. Але тут ще почалися проблема з ногою. Виникло відчуття, що стаю неповноцінним чоловіком. Як зараз лікарі кажуть, це хвороба Пертеса - руйнування кістки. Ставало дедалі важче підпрацьовувати. Бувало, коли переходив з селища в селище, доходило до того, що підбирав те, що люди викидали з машин. Тим і харчувався. Фізично почав слабшати і вже на собі поставив хрест. Хотів навіть покінчити життя самогубством».

Доля завела Анатолія у Київ: «Тут я поневірявся, здавав макулатуру, але до крадіжок не доходило. Жебракувати теж не доводилося - напевно, соромно було. Якось на Кловській підслухав, що можна прибрати територію за гроші. Ось я і напросився. Я був дуже втомлений. Провів шість днів на горищі, пив воду з труб і нічого не їв. Почав прибирати сміття і почував себе дуже погано - почав падати. Хлопці підтримали. Але я все-таки доприбирав територію. Влаштувався двірником.

Поступово з'явилося три роботи, разом заробляв на них 3,5 тисяч гривень. Гроші були постійно. Але я пішов знову грати. Однієї ночі виграв шістнадцять тисяч гривень. Почав вже мріяти - куплю плазмовий телевізор, повернуся додому, попрошу пробачення. Але так тривало недовго. Зайшов в ігровий зал і все ... Тоді сам себе зненавидів. Залишаю роботу, одягаюся у все найбрудніше - розумію, що знову мене чекає вулиця. Блукаючи, дістався Одеси. Хотів попроситися працювати поваром на корабель. Але мені сказали: «Ти що - хлопець з місяця? Потрібні документи, елементарні курси. І тут зрозумів, що я "в торбі".

Заскочив у першу електричку, доїхав до Раухівки. Там через пригоди потрапив у руки до дільничного. А той несподівано мене відпустив, говорячи: "Ти нічого поганого не зробив. Крокуй до Одеси. Але я бачу, ти ослаблений і ми впізнаємо твій труп тільки по одягу. Тут у Раухівці є християнський реабілітаційний центр для залежних від наркотиків та алкоголю, якщо є місце, тебе влаштують". Саме за день до мого приїзду, один хлопець закінчив реабілітацію, тому місце звільняється. Мені там дали одяг, шкарпетки. Взуття було таке зношене, що ні устілок, ні шкарпеток не лишилось. Я з картону ставив, щоб хоч трохи тепло було. Ноги сильно натер.

Проходить якийсь час і мені запропонували відновити контакт з рідними та близькими. "Тебе ж три роки не було, напевно, вже й поховали тебе " - сказали служителі. Я написав листа додому з вибаченням, адже заподіяв багато горя. Через якийсь час дружина телефонує зі словами: "Я тебе чекала півтора року, але я зустріла іншу людину. У мене зараз інша сім'я . Ми зараз з тобою розлучені".

Якось мене привели в художню майстерню, я побачив і сказав : «Нічого собі». Мене запитали: «А сам не хочеш спробувати?» Так я відкрив у собі художника.

У реабілітаційному центрі я став потихеньку підніматися, мене призначили помічником директора. Почалися виїзди до Одеси. Коли я приїжджав проводити заняття для соціально залежних людей, то познайомився зі своєю третьою дружиною, Людочкою. Вона також заняття проводила.

Все було добре, поки про себе не почала давати знати нога. Пішло сильне загострення. Потрібно було лікуватися, щоб уберегти сім'ю. Адже коли людині боляче, то й настрій постійно похмурий. Мені оформили інвалідність і я отримав першу грошову допомогу. Але одразу ж програю цю тисячу гривень на автоматі. Я йду з центру і знову потрапляю у халепу. Вдруге йду з сім'ї, цього разу на півроку. Опинився на вулиці, а вік та й здоров'я вже не дозволяють працювати. Знову прийшов в знайомі київські місця. На минулу роботу не взяли, сказали: «Не можемо тебе брати, адже ти пішов з сім'ї». Якийсь безхатченко підказав мені центр "Стефанія", де годують і допомагають людям. Тут денна система - ти проходиш лікарський огляд, отримуєш всі послуги і йдеш. Тому все одно доводилося ночувати в під'їзді. Я ходив у центр більше тижня і працівники побачили в мені адекватну людину. Помітили, що я кажу іншим: «не сваріться, давайте поважати один одного». Мені запропонували піти в групу порядку.

Якось мене привели в художню майстерню, я побачив і сказав : «Нічого собі». Мене запитали: «А сам не хочеш спробувати?». Так я почав працювати гуашшю, пастеллю, відкрив у собі художника. Ніколи й не думав, що можу так малювати. Поступово почав малювати різними фарбами і техніками. Навіть п'ять робіт презентувались на виставці. Мені сказали, що ці роботи не повернуться, але є шанс, що хтось помітить і у мене буде майстерня».

Анатолій розповідає, що його поневіряння вплинули на картини - до операції на нозі, на картині "Квітка життя" був просто чорний чоловік, який стоїть на пелюстках, а після операції людина стала світлішою, почала тягнутися до сонця.

"Після операції прийняв рішення - більше ніколи не ходити в ігрові зали і не брехати. У мене з'явилася мрія повернутися в сім'ю, відкрити свою майстерню"

"У глибині душі я радий, що пройшов такий шлях, адже я почав цінувати життя"

«Після операції прийняв рішення - більше ніколи не ходити в ігрові зали і не брехати, - говорить Анатолій Рудюк, - У мене з'явилася мрія повернутися в сім'ю, відкрити свою майстерню. Хоча і зараз мої роботи проповідують, що бездомні - це не тільки утриманці, у них є душа і почуття, вони можуть бути корисними суспільству. У глибині душі я радий, що пройшов такий шлях, адже я почав цінувати життя. Раніше я скільки разів піддавав життя небезпеці, хотів вчинити самогубство. Зараз спілкуюся з дружиною за допомогою скайпу. Вона супроводжувала мене на операцію. Люда позичила для мене десять тисяч гривень, яких не вистачало. До речі, гроші на операцію збирали у благодійному фонді "Соціальне партнерство", а також в одному з талант-шоу, та й просто люди давали. Зараз часто виступаю в залі перед такими як я - проводжу для них караоке. Я їм кажу, ніколи не треба опускати рук. Людина ставить на собі хрест, думає, що такою народилася. Ніхто таким не народився. Треба триматися, знайти себе і свої сили".

Артем Макєєв, президент Всеукраїнського благодійного фонду «Соціальне партнерство» пояснює, що просто дати безхатченку будинок – не рішення проблеми.

Фото: http://ufb.org.ua/blog

"Не можна такого робити. Людині потрібно дати умови для життя. А умови - це робота, інтеграція. Те ж саме, що безногій і безрукій людині подарувати автомобіль - будь ласка, їдь. Куди? Їй потрібно створити умови, щоб поїхати. Взяти будь-який «мейк-овер», навіть телевізійний - "з попелюшки в королеву". За статистикою, 90 % тих, хто виграв лотерею, через рік будуть на тому ж рівні. Навіть якщо взяти дорогий «мейк-овер». Взяти некрасиву людину і зробити їй пластичну операцію. Ну і що? Ти взяв цю людину з села, зробив їй губи, ніс, груди. А вона потім повертається у те саме село. А там той самий чоловік або дружина. Що змінилося? Швидше за все, така сім'я розпадеться. Тому, що інша половина не змінилася. А ця вже вважає себе королевою або королем. Робили ми «мейк-овер» з безхатченками. Взяли кілька бездомних, знайшли їм роботу, відновили якісь зв'язки протягом трьох-чотирьох місяців. Зробили зачіску, в хороші салони відвезли... Нічого не змінилося. Людина як жила, так і живе. Роботу кинула, бо далеко їздити. А на це гроші потрібні. Грошей у неї немає. Ну і так далі. Потрібно навчити користуватися всім цим. На вулиці все просто. У соціумі складні правила. На вулиці - пішов, знайшов пляшки, отримав гроші, купив собі поїсти і випити, заплатив міліції, щоб не чіпала. Все просто. Тому потрібна система підтримки таких людей, система отримання прибутку для держави. Потрібно день у день контролювати, підтримувати і тоді може через кілька років людина матиме змогу існувати.

До речі, для тих, хто реально хоче допомогти таким людям, а не просто їх жаліти, при нашому фонді діє столична благодійна програма "Кияни допомагають киянам" - збираємо одяг і взуття для безхатченків та малозабезпечених. Збір одягу здійснюється на базі БЦ « Стефанія», який знаходиться за адресою: місто Київ , провулок М. Лобачевського 8-А. Також діє телефонна лінія (093)142-84-57 або 044 591 54 43, за якою можна отримати необхідну інформацію, як здати речі або повідомити про потребу в одязі».

Підготувала Любов Єремічева

Фото із приватного архіву А. Рудюка


Данная статья принадлежит к категориям:
Публикации с других источников  Статьи о бездомных людях (бомжах)  

Хелпус - шанс для тех, кто уже не ребёнок

Детям легче получить помощь, но оказаться в беде может каждый. Хелпус сообщает обществу о тех, кто попал в беду, независимо от возраста.
Мы тщательно проверяем просьбы, защищаем жертвователей от мошенничества и даем возможность эффективно помогать наиболее нуждающимся.